Матеріали круглого столу «Регіони України: що нас роз'єднує та що об'єднує? – погляди соціологів», ХНУ 18.04.14

Матеріали круглого столу, який відбувся у Харківському національному університеті імені В.Н. Каразіна 18 квітня 2014 року

«Регіони України: що нас роз'єднує та що об'єднує? – погляди соціологів»

У «круглому столі»  очно взяли участь соціологи та політологи Харківського національного університету імені В.Каразіна, Національного технічного університету «ХПІ», Харківського національного університету внутрішніх справ, представники факультету соціології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Дистанційними учасниками стали соціологи, політологи та історики Луганського національного університету імені Тараса Шевченка, Львівського національного університету імені Івана Франка та  Національного технічного університету «Львівська політехніка». Організатор та модератор «круглого столу» - професор О.Д.Куценко (Київський національний університет імені Тараса Шевченка, віце-Президент Соціологічної асоціації України).

Академік Бакіров В.С. (ХНУ ім. В.Каразіна; Президент Соціологічної асоціації України) у вступному слові запропонував учасникам круглого столу оцінити ситуацію, яка склалась в Україні та обмінятись думками про те, що роз’єднує та об’єднує представників різних регіонів України. В аудиторії зібрались соціологи, представники політичних наук, історики – яким є що сказати, є що запропонувати таке, щоб нас почули.   

Нам потрібно зрозуміти глибину процесів. Потрібно розібратись.  Я абсолютно переконаний, що протистояння, які відбуваються в Луганську, Донецьку, в Одесі – це не просто результати виступів людей під впливом якоїсь пропаганди, або тих, кого називають іноземними диверсантами. Це, з точки зору соціології, – повстання, або – квазіповстання людей, які на рівні підсвідомості відчувають деякі ризики, які виникли у зв’язку зі зміною ситуації у Києві, у зв’язку зі зміною електорального балансу на користь певних сил, у зв’язку з тим, що у коридорах державної влади виникло чимало персонажів, які викликають нічого іншого, як здивування, розчарування. Це все не залишається непоміченим. На рівні підсвідомості це багатьма сприймається як ризик.   

Давайте спробуємо заглянути до глибини процесів і, виходячи з наших досліджень, спробуємо запропонувати те, що може бути почутим.

Проф. Куценко О.Д. (Київський національний університет ім.Т.Шевченка) запропонувала подумати над соціологічними відповідями на питання, пов’язані з актуальними для України процесами:

1. Наскільки регіони України є різними? Чи існують між ними культурні протиріччя, суперечності соціальних очікувань? 
2. Чого бояться Схід та Захід України? Страхи, які нас роз'єднують та об'єднують. Що спільного між мешканцями Сходу та Заходу України?
3. Що мають робити соціологи, щоб допомогти об’єднати громадян, які є не байдужими до  цілісності України? Що соціологи можуть запропонувати для цього?

Актуальні процеси в країні переконують в тому, що для України зараз настав час силовиків, а не соціологів, не науковців. Між тим, ми хочемо й маємо сподіватись на те, що силовики свою справу зроблять, і ми  зможемо взятись за розбудову, оновлення України як самостійної держави. Тому науковці мають не гаяти час, а готувати розробки того, як конструювати державу, єдину країну. Майже 23 роки минуло з утворення України як суверенної держави, проте  сучасні події свідчать, що держава - як ефективний, надійний інститут, який упорядковує суспільство, -  не була створена.  Виявилось, що держава стоїть на «гнилих стовпах», держава виявилась не здатною функціонувати так, щоб підтримувати розвиток країни, багатоскладового суспільства - суспільства, яке сформувалось з дуже різних соціокультурних фрагментів, що мають різну культуру, історію, історичну пам’ять тощо.  Але наскільки ми різні? Чи є засоби з’єднання, інтеграції таких різних соціокультурних фрагментів?

        Україна як самостійна держава з’явилась на карті Європи лише наприкінці ХХ століття на теренах Української радянської соціалістичної республіки, що входила до складу СРСР у період 1919-1991 років. Дехто з дослідників ще у 1990-х роках визначав Україну як «несподівану націю», «утворення якої, здавалось, вже ніколи не відбудеться, незважаючи на довготривалий національно-визвольний рух» (А.Вілсон, 1999). Політики сперечались з приводу того, скільки років (3-4, 7, більше?) така держава зможе проіснувати як суверенне політичне об’єднання.  Між тим, роки йшли й країна так чи інакше розвивалась, що не знімало з порядку денного питання про наявність регіонального розподілу України та внутрішніх проблем, суперечностей.

Міжрегіональні відмінності досліджувались та усвідомлювались не тільки науковцями. Хочу привернути увагу до даних репрезентативних соціологічних опитувань, які фіксують стан громадської думки і свідчать про те, що не тільки соціологи усвідомлювали багатоскладовий стан українського суспільства. Багатоскладовість віддзеркалюється масовою свідомістю, свідомістю звичайних громадян.  Зокрема, про це свідчать дані соціологічних опитувань, здійснених Центром імені О.Разумкова у грудні 2013 (проект «Ставлення громадян України до різних варіантів її територіального устрою») та у березні-квітні 2014 років й Фондом «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва наприкінці березня 2014 р. в межах нової платформи соціологічної діяльності – так званої «громадської соціології» (загальнонаціональне опитування населення України проведене для ГС «Громадська варта» за участі Фонду «Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва» з 16 по 30 березня 2014р. Опитано 2010 респондентів у 24 областях, АР Крим та м. Києві).  Наведені дані не можна сказати, що не є очікуваними, але, між тим, вони вражають. 23 роки в Україні ми будували єдину країну.  Проте протягом тих же 23 років відтворювалось відчуття країни якщо й не розірваної, то занадто внутрішньо різної.   В обох опитуваннях респондентам було поставлено пряме питання: «Чи   iснують   мiж   захiдними   i   схiдними   регiонами   України   настiльки   глибокi   полiтичнi   протирiччя,   мовнi   та   культурнi   вiдмiнностi,   економiчнi   диспропорцiї,   що   у   перспективi   вони   можуть   роз'єднатися   i \ або   створити   свої   держави,   або   увiйти до складу рiзних iнших  держав?»  (Табл.1).

Хоча більше половини опитаних громадян України не вважають відмінності між регіонами занадто глибокими, між тим третина опитаних дає позитивну відповідь на це питання. Причому, помітним є зростання сприйняття суспільною свідомістю неоднорідності країни, протиріч між регіонами. У порівнянні даних опитувань, проведених Центром імені О.Разумкова та Фондом «Демократичні ініціативи» по всій країні в грудні 2013 р. та у березні 2014 р., частка громадян, які сприймають наявність глибоких протиріч між регіонами України, здатних призвести до роз’єднання країни, збільшилась  майже на 10% (з 23% у грудні 2013р. до 32% у березні поточного року). Таке збільшення відбулось за період  Євромайдану та формування нової влади в країні.

Табл.1. – Уявлення громадян про існування глибоких протиріч між регіонами України

16-30 березня 2014 р. Дані Фонду «Дем.ініціативи ім.І.Кучеріва»

Захід	Центр	Схід	Донбас	Південь	Україна загалом
Так	19.8	15.4	35.9	57.7	48.0	32.4
Нi	63.7	67.0	52.1	26.7	38.0	52.1
Важко вiдповiсти	16.5	17.6	12.0	26.7	13.5	15.5

У відповідях вражає диспропорція в думках мешканців регіонів.  Якщо у західному та центральному регіонах лише кожний п’ятий-шостий з опитаних погоджується з наявністю глибоких протиріч, здатних призвести до роз’єднання країни, то на сході та півдні таку думку поділяє у 2-3 рази більше громадян. А на Донбасі таких вже більше половини (58%).  

Соціологи також здійснювали спроби моделювання регіональних відмінностей в країні на основі політичних, мовних, культурних параметрів.  Різні способи моделювання доводять наявність регіонів і статистично значущих відмінностей між ними.  На рис.1 представлені результати деяких таких спроб моделювання, здійснених за мовними параметрами (В.Хмелько 2003р.) та за параметрами історичної приналежності територій до конкретних імперій (Австрійської, Османської, Російської), ціннісних орієнтацій на авторитаризм та демократію, установок на соціальну активність й довіру до співгромадян (О.Куценко, А.Горбачик 2013р.).

Соціологічне порівняння географічно полярних західного та східного регіонів  України (на даних EVS-2010, розробки Куценко та Горбачика) доводить наявність статистично значущих відмінностей в базових цінностях, ціннісних орієнтаціях щодо соціального порядку. Так, у порівнянні зі східним регіоном, мешканці західного регіону суттєво більш поділяють цінності патріотизму (71% на заході у порівнянні з 39% на сході країни і 31% на півдні), почуття гордості за свою країну; мешканцям західного регіону більш притаманні цінності демократії та свободи, соціальна активність, уявлення про більшу важливість цілісності країни, ніж потреб окремих регіонів  (така ціннісна орієнтація фіксувалась як більш значуща на Заході країни у порівнянні зі Сходом ще у 2004 році, про що свідчили результати соціологічного дослідження «Донбас-Галичина», проведеного львівськими та донецькими колегами). Між тим, на Сході країни більш значуще представлені консерватизм та довіра до людей. Ще десять років тому - у 2004 році - можлива втрата цілісності країни більше турбувала мешканців Сходу країни (16%) у порівнянні із Західним регіоном, де стурбованими такою перспективою були 3% (за даними проекту «Донбас –Галичина»).

Рис.1. – Регіоналізація України за параметрами мови* та «імперської історії»**

* Джерело: мовна мапа України складена за даними національного опитування, здійсненого Київським Міжнародним Інститутом соціології  2003 р. (http://www.kiis.com.ua/index.php?id=4&sp=1&num=15)

** Джерело: Куценко О.Д., Горбачик А.П. Постимперские регионы: ассоциированная зависимость в развитии Восточной Европы \\ Мир России. - 2014. Т. 23. № 1. С. 60–86

Незважаючи на помітні ціннісні відмінності, є багато чого, що об’єднує мешканців географічно полярних регіонів країни. Об’єднує їх, зокрема, сприйняття України як своєї Батьківщини (на Заході таких 97% серед опитаних у березні 2014 року, на Донбасі – 89%). Також, усі регіони України є більш авторитарними та патерналістськими, ніж мешканці країн центральної та східної Європи.

Логічно, що дещо по-різному представники різних регіонів ставляться до ідеї відокремлення південно-східних областей від України з перспективою їх приєднання до Росії. Проте соціологічні результати руйнують поширений останнім часом міф про установки на відокремлення, які, начебто, домінують серед мешканців Півдня та Сходу й особливо – серед жителів Донбасу. Так, за даними березневого вибіркового опитування 2014 року Фонду «Демократичні ініціативи», абсолютна більшість громадян як у західному, центральному (відповідно 94% та 82%), так і у східному й південному регіонах не підтримують ідею відокремлення південно-східних областей від України з перспективою їх приєднання до Росії. Однак, у Донбасі таку ідею не підтримують трохи більше половини опитаних (52%). Підтримують дану ідею 27%  мешканців Донбасу, що є майже втричі більше ніж на Сході (без Донбасу) та Півдні країни (11% та 10%). Абсолютно очікуваним є те, що прибічників даної ідеї на Заході та Центрі України зовсім мало (1-2%). Слід також враховувати 11% тих мешканців Донбасу, думка яких з приводу цієї ідеї не сформувалась і які можуть бути помітно чутливими до пропагандистських впливів. Однак, навіть якщо такі мешканці приєднаються до тих, хто підтримує ідею відокремлення південних й східних областей від України, загальна кількість таких «антиукраїнців» не утворює більшість населення Сходу і не виходить за межі 37% на Донбасі. Важливим також є те, що ідея створення самостійної держави (республіки) на основі південних та східних областей України має менше прибічників, чим ідея приєднання до РФ  (на Донбасі – 18%); проти такої ідеї висловлюються 54% опитаних на Донбасі.  Наведені дані дають додаткові підстави припустити, що за деклараціями про утворення Донецької народної республіки приховані більш поширені наміри приєднання до РФ (по суті, реалізація Кримського березневого сценарію).  

Також можна припустити високий рівень нерівномірності поширення такої орієнтації в різних населених пунктах регіону, що неможливо зафіксувати на наявних даних опитувань, репрезентативних для України в цілому. Нерівномірність сприяє утворенню осередків напруження в регіоні, поширенню міфів про «антиукраїнську» орієнтацію регіону як цілого.  Між тим, навіть у Донбасі – як, на сьогодні, найбільш критичному регіоні України – більшість мешканців (мінімум 52-54%) не сприймають сепаратистські ідеї.

Мешканців всіх регіонів України об’єднують спільні численні соціальні проблеми, які накопичувались в країні протягом усіх років її незалежності і не вирішувались жодною владою, політичними силами. Мешканці усіх регіонів, за даними соціологічного моніторингу Інституту соціології НАН України, відчували суттєве незадоволення й ризики для власного життя від:

• високої соціальної поляризації;
• розриву інтересів між функціонуючою елітою та усіма іншими соціальними групами;
• низького рівня та якості життям;
• корупції;
• значного соціального відторгнення через бідність та безробіття (зайнятість працездатного населення України віком 15-70 є усього 59,2%), поширення зайнятості в секторі елементарних професій;
• високої еміграції та депопуляції (Україна є другою у світі за темпами зниження населення останнім десятиліттям).

Цим переліком не обмежувались соціальні проблеми, які до останнього часу були спільними для  громадян України з усіх регіонів. І вирішувати ці проблеми мала влада, держава. Невирішеність соціальних проблем формувала й продовжує відтворювати підґрунтя для суттєвої соціальної напруги, відторгнення української державності, соціального вибуху, який ми й переживаємо останнім часом в Україні і про можливість якого попереджали ще наприкінці 2012 – на початку 2013 років.

 На підставі відчуття, усвідомлення соціальних проблем та ризиків протягом років у громадян усіх регіонів формувались подібні страхи, переважно соціально-економічного характеру: страх втрати роботи, доходів, можливості забезпечити майбутнє своїх дітей і т.п. У 2014 році страхи соціально-економічного характеру перейшли з індивідуального на суспільний рівень, що відбулось під впливом чинників ймовірного дефолту (з приводу чого поширювався публічний дискурс), глибокої кризи державних інституцій, фактичної делегітимації влади, зовнішньої та внутрішньої агресії у відношенні до країни. Спільною турботою для мешканців різних регіонів стала загроза економічного занепаду України. Проте, якщо така загроза у березні турбувала 58% мешканців Сходу, то на Заході такою загрозою переймались 38%. Є достатньо аргументів, щоб вважати, що особливо висока занепокоєність Сходу відносно перспективи економічного занепаду стала результатом тривалої деіндустріалізації регіону, який був найбільш індустріально розвиненим в Україні за радянські часи, стала результатом відсутності достатньої уваги до потреб розвитку регіону навіть у період домінування у владі в країні представників Партії регіонів, які змогли сформувати більшість у Верховній Раді перш за все завдяки електоральній підтримці виборців зі Сходу країни.

Якщо для мешканців західного та центрального регіонів долання таких страхів, їх причин пов’язувалось з розвитком інтеграції України з Євросоюзом як суттєво більш успішним в економічному та соціальному аспектах наддержавним утворенням (незважаючи на внутрішні проблеми), яке зорієнтовано у своєму розвитку (в деклараціях та нормах) на загальнолюдські цінності. То у східному та південному регіонах України відтворювалась суттєва культурна й психологічна залежність від Росії, ностальгія за радянським минулим, за стабільністю та «рівністю в бідності для більшості». Залежність, яка підтримувалась щільністю соціальних й культурних контактів у прикордонних з Росією регіонах, каналами соціалізації, у тому числі – ЗМІ.   

Якщо соціально-економічні (за походженням) страхи в цілому були спільними для різних регіонів України, хоча й по-різному переживались, то страхи, укорінені в історичній пам’яті та стереотипах мають помітні відмінності. Причому, відмінності символічні за походженням, але у цих відмінностях виявляються регіональні ідентичності, вони обумовлюють різні способи пояснення суспільних процесів, власних і «чужих» дій та виборів. Так, якщо Захід країни ще у березні 2014 року був особливо стурбований ризиком для України втрати національної ідентичності (через русифікацію), перспективою повернення корумпованого режиму Януковича, підкорення країни «путінському режиму», то Схід України збентежувався перспективою встановлення націоналістичного, фашистського режиму в Україні, підкорення України впливу ЄС, США та НАТО, втручання у життя східного й південного регіонів «бандерівців», втратою країною керованості, зануренням в хаос. Хто прислуховувався до цих страхів, окрім їх носіїв?  Хто намагався розвінчати безпідставні страхи та окреслити стратегії долання реальних загроз? Кожна соціокультурна спільнота, яку об’єднували такі страхи, продукувала власні способи дій на їх долання, самоорганізовувалась для самозахисту й тягнулась до тих, хто виявляв силу (фізичну, інформаційну, психологічну тощо)  у можливому вирішенні проблем.

Аналіз стану суспільства та перебігу подій в Україні з листопада 2013 до березня 2014 року дозволяє стверджувати, що країні катастрофічно не  вистачає не тільки фінансових та військово-силових ресурсів , але й:

• сильної сучасної держави,
• обґрунтованої стратегічної політики,
• залученості громадян до упорядкування суспільного, громадського життя,
• розвинутих комунікацій в суспільстві (між різними регіонами, соціокультурними групами, у тому числі – регіональними й поколінськими, між громадськістю та владою, між представниками місцевого самоврядування, регіональною та загальнонаціональною владою),
• ресурсів патріотизму (на тлі поширеного сприйняття України як Батьківщини), спільної позитивної ідентичності, соціальної пам’яті;
• самостійності та готовності політиків брати на себе відповідальність у прийнятті важливих для суспільства рішень, орієнтації на наукові розробки, експертне знання й дослідження у підготовці, впровадженні таких рішень та моніторингу їх соціальних наслідків.

Чи можуть соціологи, представники соціогуманітарних наук сприяти доланню цих «нестач» в суспільстві? Що можуть і мають зробити соціологи,  щоб допомогти зупинити насильство та об’єднати країну? МИ впевнені, що соціологи можуть об’єднати зусилля, щоб:

• Здійснити соціологічну підтримку президентських виборів, легітимізації їх результатів (досягнення згоди громадян з результатами виборів);
• Надати соціологічне обґрунтування адміністративно-територіальної та політичної реформ, які мають бути підготовлені та проведені протягом найближчих місяців після президентських виборів в Україні;        
• Запропонувати широку просвітницьку програму в суспільстві (за допомогою ЗМІ, громадських структур) на основі соціологічних досліджень. Така програма має бути спрямованою на розвінчування  стереотипів, міфів, що існують між різними соціокультурними спільнотами (поколіннями, представниками різних регіонів тощо), на формування взаєморозуміння, знаходження спільного у цінностях та поглядах різних груп в суспільстві;
• Сприяти розбудові містків довіри між людьми через комунікації  “знизу” за допомогою спрямованих групових дискусій, глибинних інтерв’ю, спільних проектів тощо;
• Запровадити тренінги для представників органів підтримки громадського порядку стосовно поведінки в кризовій ситуації, налагодження комунікацій з представниками громад;
• Забезпечити соціологічну допомогу в організації структурованих громадських рухів, формуванні територіальних громад як суб'єктів суспільно-політичного життя;
• Надати досконалі розробки регіональної, соціальної, ціннісної структури суспільства, структури соціальних інтересів в різних регіонах та соціальних групах, що потребує спеціальної програми фундаментальних соціологічних досліджень в Україні. 

Соціологія має стати більш публічною, давати відповіді на актуальні питання суспільства.

Незважаючи на виданий ще у 1999 році Указ Президента України про розвиток соціологічної науки та досліджень, соціологія в Україні продовжувала розвиватись виключно за рахунок ентузіазму фахівців. Соціологічна освіта, яка, перш за все, спрямована на формування соціальної культури громадян, вміння жити у суспільстві, сприяти його сучасному розвитку, - постійно скорочувалась в університетах. Держава майже ніяк не фінансувала дослідження. Між тим, соціологам вдалось накопичити неабиякий надійний емпіричний матеріал (у тому числі, порівняльний), який має бути проаналізованим у пошуках відповідей на актуальні питання сьогодення, долання кризи та розвитку суспільства.  Соціологи можуть сформувати обґрунтоване знання структури соціальних інтересів, соціокультурних профілів країни та її численних регіонів, знання про відмінності і те, що може об’єднувати різні групи, які утворюють багатоскладове українське суспільство – що є необхідним для розробки стратегії розвитку країни та конкретних політик регулювання суспільного розвитку.

Обговорення: 

Кізілов О.І.  (к.соц.н., доц.., Харківський національний університет ім.В.Каразіна). Перше, з приводу страхів. Мені здається, що зараз відбуваються доволі цікаві речі. Суспільна свідомість формується на основі міфів, які мають цікаву ґенезу, їх зв'язок з реальністю досить умовна. На справді вони й не потребують зв’язку з реальністю. На основі міфів відбувається конструювання іншої реальності. І таких реальностей може бути декілька. Є реальність людей, які підтримують одні погляди, те, як вони зрозуміли ситуацію – і їх переконати в іншому практично не можливо. Людина входить до «своєї» реальності, вбирає в себе певні страхи. І факти наших досліджень, інші факти реальності на неї не сприяють враження. У людини є власне світосприйняття, і в цьому полягає проблема. В Україні зараз співіснують декілька суперечливих сконструйованих  реальностей,  Згадаємо теорему Томаса, яка стверджує: якщо люди визначають ситуацію як реальну, вони відповідним чином і діють. І переконати таких людей у чомусь іншому практично неможливо.

Друге, відносно регіонів. Що ми розуміємо під «регіоном»? Є різні підходи до регіоналізації. Є і найбільш спрощений підхід: виділення в Україні «східного» та «західного» регіонів, в основу якого покладені геополітичні орієнтації (схід \ захід). Якщо придивитись до такого розділення, то можна помітити, що за останні роки розділення «схід \ захід» України явно змістилось на схід. Вперше соціологи отримали суперечливі дані на президентських виборах 1994 року, коли вибір йшов між Л.Кучмою та Л.Кравчуком. В Луганській області тоді за Л.Кучму проголосували більше 90% «за», а в Івано-Франківській області – більше 90%, але з протилежним знаком. Ось тоді став явним «вододіл» між сходом та заходом України. Але тоді він проходив в Чернігівській, Сумській та інших областях, умовно, проросійської орієнтації. Зараз такий «вододіл» проходить у більш східній частині.  Звертаючись до іншого поділу: південь, схід, центр, захід, - він також є занадто умовним. Так, якщо казати про схід, то є Донбас, а є Харків, які мають дуже великі відмінності. Є Херсон, а є Запоріжжя, відмінності між якими також суттєві. Ці відмінності потрібно враховувати. В поточній ситуації більш уважно слід придивитись до Донбасу. Це той регіон України, який зазнав найбільш значний процес деіндустріалізації.  Це – найбільший регіон України за кількістю жителів, в якому значна частка підприємств припинила своє існування. На тлі деіндустріалізації відбулась люмпенізація основних соціальних груп: робітників, інженерів, наукових співробітників тощо, - це люди, які втратили свій соціальний статус. Я би їх назвав «люмпен-індустріалами» - це люди, які «випали» з індустріального суспільства і опинились у своєрідному «зигзагі цивілізації», між індустріальним та постіндустріальним суспільством. Після закриття підприємств у цих людей виникла сильна незадоволеність своїм соціальним статусом. Така незадоволеність у додаток до наявних економічних проблем і породжує виплеск соціальної незадоволеності. Пригадую ситуацію 1995 року, коли закривались шахти на Донбасі. Ми брали участь у проекті, спрямованому на вивчення того, як закривати шахти в регіоні. Ідея була надати робітникам підприємств, шахт перекваліфікацію, навчити їх новим професіям і забезпечити новими робочими місцями. Шахти закрили, першу частину державної програми виконали. Але друга частина не відбулась стосовно перекваліфікації та забезпеченнями робочими місцями. Люди опинились в ситуація «виживайте як хочете». Звідси – приступність і так далі. Це – особливий регіон. І особливість його стану й проблем слід враховувати.  

Куценко О.Д.: Зверну увагу на останню фразу Олександра Івановича. Спроби відбувались, зокрема – на Донбасі, відрегулювати ситуацію. Але спроби не вдались. Роки йшли. Формувалась значна маса людей, для яких характерною стала культура бідності, специфічні цінності, норми патерналізму, відчуження, які укорінювались в житті. Стан культури бідності свідчить про маргіналізацію населення. Але не тільки маргіналізоване населення сьогодні займає критичну до нової влади позицію. Серед критично налаштованих є й інтелектуали, освічені люди, які поділяють ті ж самі страхи, про які мова йшла раніше.     

Черниш Н.Й. (д.соц.н., професор, Львівський національний університет ім..І.Франка): Передусім львівські соціологи вітають вчасну і доречну (з огляду на існуючу напружену ситуацію) ініціативу віце-президента САУ проф. Куценко О.Д. щодо проведення круглого столу на вельми важливу тему, яка не може залишити байдужим жодного соціолога. Тому  на кафедрі історії та теорії соціології Львівського національного університету 18 квітня 2014 р. зібралися представники соціологічної академічної громади міста і, незважаючи на певні технічні перешкоди, взяли активну участь в обговоренні висунутих напередодні питань. Беручи до уваги згадані перешкоди і неможливість у повному обсязі висловити свою думку, надам свої коментарі і міркування щодо запропонованих питань.

1. Доконаним фактом є наявність культурних та соціально-політичних протиріч та відмінностей між регіонами України. Новим явищем, поміченим вітчизняними (і не тільки ними, про що скажу згодом) соціологами, є певна переконфігурація традиційних головних регіонів країни та збільшення їхнього числа до п’яти. Це сталося тому, що за відповідями респондентів виразно виокремлюється новий/старий регіон Донбас, що наразі вже не дозволяє вживати в якості аналітичної схеми усталену протягом останніх 10 років конфігурацію «Захід – Центр -  Північ - Південний Схід». Очевидно, нові реалії помітили і наші зарубіжні колеги; згадаю лише дослідження на ініціативу Міжнародного Республіканського Інституту, проведені Рейтингом. Можу припустити, що путінські сценарії були багато в чому розроблені і запроваджені у життя на підставі інших точкових соціологічних досліджень, які увиразнили найбільш вразливі і слабкі місця в сенсі мобілізації та консолідації населення, доцентрових та відцентрових тенденцій в масштабах усієї країни. Припускаю, що дії сепаратистів та їхніх закордонних замовників власне й опиралися на виявлені за допомогою соціологів преференції мешканців Донбасу – саме там нині палає вогонь найбільшої напруги.

По-друге, тепер важко вже вживати у науковому обігу донедавна усталене поняття «Південно-східний регіон» - також через опуклі відмінності у поставах респондентів, хоча фіксовані результати для Сходу і Півдня є більш близькими на відміну від результатів, отриманих у Донбасі.

Відповідно, якщо слідувати за логікою стрімкого розгортання подій і формуванням нової соціокультурної реальності, можна говорити про те, що динаміка цих процесів дає добру надію на збереження цілісності України у майбутньому на основі збереження єдиного об’єднаного ядра у вигляді чотирьох з п’яти регіонів країни (у випадку продовження російського тиску та агресії) або й усієї країни як політичної одиниці (у ситуації скасування зовнішніх загроз та у випадку соціальної мобілізації більшості населення Донбасу, якій властиві доцентрові настанови і прагнення. Існування такої більшості якраз і вочевиднюють соціологи). Звичайно, не можна заперечувати існування певних відмінностей і протиріч у поглядах респондентів з різних регіонів країни; втім, спираючись на оприлюднені дані відомих соціологічних центрів країни, можна говорити про те, що респондентам з усіх регіонів притаманне приблизно однакове бачення загроз і проблем, які їх турбують. Як на мене, цей перелік проблем і загроз (а навіть і «страхів») є в принципі однаковим, лише відрізняється силою модальності і кількісним наповненням.

Що ж до «страхів», вважаю доцільним висловитися таким чином. Одна з відмінностей між мешканцями регіонів якраз і полягає в тому, що населення Західного регіону внаслідок активної участі у протистояннях на Євромайдані і скиненні режиму Януковича досить успішно впоралося із живучими з радянських часів страхами, які виступали наріжним каменем «людини радянської» і перекочували як спадщина до «людини пострадянської». На західних теренах країни страхів стає менше й менше. Що інше фіксуємо переважно у Донбасі та частково на Сході і Півдні: на основі «страхів» там квітнуть фобії і психози, живиться часто нічим не мотивована агресія і ненависть до Інших. Саме останнє не перестає мене дивувати і як соціолога, і як людину. Що ж до висновків для соціологів, вони для мене однозначні: нам слід тісніше кооперуватися насамперед із соціальними психологами, оскільки багато сьогочасних реалій не вдається осягнути навіть за допомогою «розуміючої» соціології М. Вебера (бо тут задіяний розум). В українській соціології дотепер панують переважно кількісні і зрідка якісні методи досліджень, не вироблені і не застосовуються невербальні методики та методики з урахуванням можливості зондування ментальних явищ на ґрунті, наприклад, асоціативних тестів, а також візуальної соціології (до прикладу, соціальної іконографії) тощо.

Тому ця частина моїх міркувань може бути включена до останнього запитання з порядку денного («Що робити соціологам?»), хоча на перший погляд вона дещо вибивається із запропонованого організаторами переліку. Цей перелік шляхів активізації зусиль соціологів, до речі, дуже вдалий і окреслює більшість можливих шляхів та їхнього  більш дієвого виходу з університетської «башти зі слонової кістки» на суспільну арену. У коментарях моїх колег проф. Коваліско Н.В. та Демківа О.Б. містяться й інші доречні пропозиції. Я б додала ще й потребу симетричного соціальним очікуванням нарощування зусиль в галузі бодай двох напрямів соціологічного знання: маю на увазі соціологію регіонів (підзабуту у столиці і більш активну на львівських і луганських теренах) та соціологію громадянського суспільства (якою в нас практично ніхто не займається всупереч гострій суспільній потребі). Я свідома того, що у середовищі більшості вітчизняних соціологів існує (за висловом В. Тарасенка) стійка фобія до теоретизування, але «нема нічого більш практичного доброї теорії». До прикладу, в нашій країні досить розвинута соціологія конфлікту, але конфлікт – часто вже точка неповернення; нам було б доцільніше досліджувати різного роду соціальні напруги, з яких потенційно можуть розгорітися різноманітні конфлікти, а також шляхи запобігання утворенню цих напруг і розв’язання конфліктів. Наразі ж влада, як бачимо, діє методом спроб і помилок. Але вселяє оптимізм те, що в нашій країні, інколи всупереч владі, відбувається справжня побудова основ громадянського суспільства «знизу», яку проґавили і владні структури, і соціологи, і міжнародні дослідники та політики. Вони всі міркували в термінах «влада – опозиція», в той час як не агентом і не актором, але повномасштабним автором соціальної драми виступили зорганізовані громади, починаючи з Євромайдану. Якщо у теннісівських термінах ще до подій на Євромайдані можна було говорити про українців як про спільноти різного типу, то кінець 2013 – початок 2014 рр. подав уже численні приклади соціальної мобілізації цих спільнот і їхнього переходу у нову якість – самоврядних громад. Власне з таких самоуправних і добре солідаризованих громад і постає в сучасній Україні громадянське суспільство як самоорганізований «знизу» процес. Можливо, Україна мине прогнозовані Тьоннісом стадію раціоналізованого суспільства і одразу створить новий соціальний продукт? Давайте над цим поміркуємо.

Коваліско Н.В. (д. соціол.н., професор, Львівський національний університет ім..І.Франка): Можна погодитися з усіма тезами, які були означені у презентації та виступі проф. Куценко О. Д., оскільки вони підтверджені численними результатами соціологічних досліджень. Є потреба зупинитися на окремих аспектах положень щодо ролі соціології в реалізації соціокультурної політики за результатами соціологічних досліджень.

Однією з головних засад підтримки президентських виборів, вивчення електоральних орієнтацій є повернення довіри до соціологічних структур та результатів їхніх досліджень, які репрезентують громадську думку в Україні. Маємо ситуацію, яка повторюється щоразу у передвиборчі періоди – виникнення одноденних соціологічних служб, які дискредитують соціологію. Так, для прикладу: невідома нікому структура "Передові правові ініціативи", яка у березні небувалими темпами "опитала" 4500 респондентів за 3 дні. Втім, "цікавими" були не цей факт й не дивні результати опитування, а те, що ці результати тиражували центральні інформаційні агенції - УНІАН, УНН, телеканал 112, не кажучи вже про інші менш відомі ЗМІ. Уникнення таких ситуацій у майбутньому є можливим, якщо такі «результати» будуть  спростовуватись провідними соціологами на прес-конференціях чи інших заходах, аргументуючи передусім тим, що такі одноденні соціологічні фірми не є акредитованими Соціологічною асоціацією України. Це сприятиме широкій просвітницькій програмі на основі соціологічних досліджень на розвінчування  псевдосоціологів, спростування різноманітних стереотипів, загроз тощо.

Одним із кроків щодо популяризації та підвищення ролі соціології може бути соціальна реклама щодо значимості та просвітництва громадськості з презентацією результатів досліджень, конкретними прикладами. Також в ЗМІ можна проводити рекламні акції щодо перспективних досліджень, тематики обговорення на різноманітних тематичних телепередачах, форумах, в соціальних мережах тощо. При чому ми ж самі, соціологи, можемо з’ясувати шляхом опитування громадської думки ефективні форми поширення соціологічної інформації, рівень довіри та її сприйняття. Звичайно виникне питання щодо фінансових аспектів таких кроків. На нашу думку, це можна втілити в рамках тих дослідницьких проектів, які реалізуються на замовлення окремих державних, громадських чи комерційних структур. Окремим пунктом в кошторисі таких проектів мали б бути закладені статті щодо фінансування таких просвітницьких заходів.

Щодо дослідницької програми на досконале вивчення структури та соціокультурних профілів України та її ЧИСЛЕННИХ регіонів, то на нашу думку, таким проектом є Моніторинг Інституту соціології НАН України, який дає можливість простежити динаміку соціальних, економічних, політичних та соціокультурних процесів в українському суспільстві впродовж 20 років. Проте, до цього проекту на тих чи інших засадах могли б долучитися дослідницькі групи з різних регіонів. Можливо, тут можуть бути представлені наукові інтереси, проекти дослідницьких комітетів САУ, які б могли брати участь у загальнонаціональних опитувань в межах цього моніторингу, маючи свої тематичні змістовні блоки запитань у певні роки. Тоді б ми мали не розрізнені, неспівставні результати досліджень окремих дослідників чи дослідницьких груп, а об’єктивну картину соціальних процесів, феноменів та їх динаміку в сучасному українському суспільстві. Одним ключовим моментом реалізації такого задуму є обов’язкове державне фінансування таких дослідницьких проектів.

Цілком погоджуємося з тезою щодо вибудовування містків довіри через комунікації  “знизу” за допомогою експертів (комунікаторів) із застосуванням фокус-груп, форсайт-сесій тощо. Окремі тематичні дискусії за участі експертів можуть виступати засобом популяризації якісних методів збору соціологічної інформації з подальшими коментарями соціологів, експертів таких дискусій. Це можуть бути різного роду тематичні соціологічні програми, телепередачі на провідних каналах України (для прикладу, на Першому національному, який заново вибудовує свою інформаційну політику; на Громадському, де соціологи мають досить широку можливість для коментарів результатів соціологічних досліджень тощо). Ці передачі можуть бути щотижневі у чітко визначений прайм-час зі зворотнім зв’язком від глядачів завдяки обговоренню через відкриті телефонні лінії, скайп-зв’язок тощо. Ці ж просвітницькі, науково-практичні програми були б чудовим прикладом для подальшого обговорення в студентських аудиторіях, маючи як навчальну, так і прикладну мету.

Демків О.Б. (к.соціол.н., доцент, Львівський національний університет ім..І.Франка): Вважаю, що доцільно ставити питання не лише про громадські настрої, а і про політичний вибір еліт. Це не зовсім (точніше, не традиційна) соціологічна тема. Тим не менше, у визначенні політичної ситуації саме еліти є найважливішим суб`єктом. Політичні еліти півдня та сходу - це, в основному, представники Партії регіонів та КПУ. Їхня політична позиція непослідовна, але цілком визначена. В поточній ситуації це – децентралізація, хоча їх цілком влаштовувала жорстка централізація у політчиній коньюнктурі за президентства Януковича. Громадськість ж є, переважно, аморфною, необізнаною, не має сформованого бачення політичних альтернатив, піддається маніпулятивному впливу. 

Обговорення поточної ситуації соціологічною спільнотою повинне мати практичні наслідки. Пропоную від львівського осередку САУ запропонувати на всеукраїнському рівні сформувати таку позицію САУ, а саме:

• засудити прояви екстремізму і наголосити на необхідності вирішувати питання майбутнього України, змін державного устрою чи децентралізації в форматі політичної дискусії та в межах правового поля;
• висловитися за проведення масштабного опитування на Донбасі чи загалом у регіонах країни, у яких гостро постає проблема сепаратизму. У цьому сенсі йдеться про підтримку ініціативи ЦВК: http://www.ukrinform.ua/ukr/news/tsvk_zaproponuvala_zaminiti_referendum_opituvannyam_na_donbasi___magera_1932924

Таке опитування:

• підтвердить впливовість соціологічної спільноти в Україні;
• дасть фактичну картину настроїв мешканців регіонів, у яких триває дестабілізація;
• допоможе перевести ситуацію з площини пропагандистської та маніпулятивної у площину політичну – задля задоволення реальних прагнень населення регіонів та місцевих спільнот.

Кононов І.Ф. (д.соціол.н., професор, Луганський національний університет ім.Т.Шевченка): У період кризи ми спостерігаємо цікаві явища у соціально-психологічній сфері. Відчуття страху спостерігалось у Луганську, коли місто залишилось фактично у стані безвладдя, коли люди бачили у місті закриті залізними щитами вікна адміністративних будівель, бачили мішки з піском у вікнах перших поверхів – то це не породжувало відчуття безпеки. Але страх – це короткострокове явище і він не є загальним. Але те, що під час кризи спостерігається, це – з одного боку – масові психози та відчуття колективних втрат. Хоча анексія Криму з боку Росії викликала навіть не відчуття втрати, а розуміння зневаги до України в цілому, її населення. Під час кризи ми спостерігаємо те, наскільки багатошаровою є суспільна свідомість, наскільки несподівано вона може себе проявляти. Стан масової свідомості, який частково відбито в даних, презентованих проф. Куценко О.Д., не є довготривалим. Такий стан утворювався з кінця жовтня 2013р., але не характеризував, зокрема, донбаський регіон постійно. Так, у соціологічному замірі, зробленому нами у 2010 році, у свідомості мешканців Донбасу на перший план вийшла загальнонаціональна ідентичність. Ідентифікаційні профілі населення Донбасу рухалися у напрямку схожості до ідентифікаційних профілів населення Галичини. Але з кінця 2013 року регіональна, локальна ідентичність стала знову виходити на перший план. А от на початку поточної політичної кризи в Луганську місцева ідентичність стала знову переважати.
Зараз ситуація, мабуть, знову змінилась, що демонструють представлені дані  соціологічних досліджень. Кризові періоди показують й те, наскільки складним, рухливим явищем є колективна ідентичність.  На перший план виходить то один, то інший ідентитет. Нажаль, в соціологічній теорії я не зустрічав, щоб це було досліджено, пояснено. Якщо казати про тривоги, то тривоги на Луганщині, перш за все, пов’язані з соціально-економічними проблемами і з проблемами довіри. Зруйнована за період кризи базова довіра  до політичних інститутів, державних інститутів в цілому.
Відносно причин кризи. З представниками Львова ми досягли взаєморозуміння з приводу того, що безумовно міжрегіональні відмінності є, але вони використовуються саме політиками й тільки для мобілізації електорату, а у кризисних умовах – для мобілізації прибічників. Причини кризи слід шукати в устрої нашого політичного класу. Він є розбитим на клієнтельні групи. Структура політичного простору України виявилась дуже  ламкою. За умов відсутності механізмів узгодження інтересів сталість політичного простору базується лише на домовленостях між «патронами» клієнтельних груп. Як тільки така домовленість руйнується, то руйнується й політичний простір, починається криза. Передумови поточної кризи визріли вже у 2013 році.

Куценко О.Д.: Під час дискусії пролунала точка зору стосовно того, що майже неможливо переконувати людей, які вже мають свої «пояснювальні схеми» подій, що відбуваються. Навіть сильні аргументи не досягають мети, відкидаються опонентами у конфліктних взаємодіях.  Як Ви вважаєте. Чи можна забезпечити діалог між людьми в Луганській області, які займають протилежні – проукраїнську та проросійську – позиції? Чи можливим є діалог? Які аргументи можуть бути впливовими?

Кононов І.Ф.: Так, діалог можливий, але не з тими, хто бере участь у протестах за гроші. Можливість діалогу зараз дуже ускладнена. Навіть інтернет – до якого багато хто сьогодні залучений – стає площадкою маніпуляції, сприяє сепарації аудиторії за інтересами. Представники різних за інтересами, точками зору спільнот відгороджуються від інших, не хочуть чути інших, чути те. Що кажуть їх опоненти. 

Куценко О.Д. За допомогою соціальних мереж та в результаті безпосередніх спілкувань почула дуже велике занепокоєння стосовно ймовірного встановлення націоналістичного, профашистського режиму в Україні. Як оцінюють таке занепокоєння присутні колеги? Наскільки широко розповсюджені такі занепокоєння в регіоні? Яке підґрунтя мають такі занепокоєння? З приводу чого є страхи, що призводять вже до панічних настроїв, некерованості регіонів?

Рущенко І.П. (д.соціол.н., професор, Харківський національний університет внутрішніх справ): У березні ми опитали біля 600 респондентів у Харкові стосовно майбутнього України. Більше 50% висловили впевненість стосовно збереження унітарної цілісної країни; біля 28% висловлюються за утворення федеративної держави; біля 20% припускають можливість розпаду країни. Однак справа не у відсотках. Зараз Україна знаходиться у стані війни; проти України здійснений акт агресії й вона продовжується. Питання в тому, де пройде нова «залізна завіса», і де ми з вами опинимось. Продовжується закид з боку Росії бойовиків. Вони закидаються. Перш за все, туди – не немає спротиву з боку консолідованого населення, з боку держави, силовиків. У цьому зв’язку, однією з важливих задач для соціологів -  це сприяння соціальній мобілізації на захист демократії та соціального суверенітету України. Є історичні приклади, як, зокрема, соціологи були залучені американським урядом під час другої світової війни, брали участь у військовій програмі «Американський солдат» і зробили потужний дослідницький й громадянський внесок.  Страхи потрібно обговорювати після закінчення війни. Зараз йде війна. І я абсолютно не погоджуюсь з тим, що те, що відбувається в Україні зараз – є повстанням мас. Буквально наприкінці березня був у Луганську, в інших містах області. Там було все спокійно. Те, що зараз відбувається – це спец.операція, спрямована на підрив української держави, яка передбачає також залучення мирного населення. Така тактика добре себе зарекомендувала раніше у Придністров’ї, Абхазії, Сербії.  Це – не народне повстання. Не було такого фрустраційного фактору, який би так підштовхнув людей, примусив би братись за зброю. Таке відбувається у крайніх випадках – коли є факти етнічних чисток, розправ і т.п. Не було нічого такого в Україні. 

Кізілов О.І. (ХНУ ім..В.Каразіна): Не можна говорити в цілому про окремий регіон. В кожному регіоні є різні соціальні групи, зі своїми настроями, політичними поглядами, які конструюють різні соціальні реальності. Якщо конструюється реальність, в основі якої покладено страх перед фашизмом – то цього люди й бояться, відповідно діють. Є і в Харкові інші групи людей, які бояться зовсім іншого, зокрема введення російських танків. У кожного свої страхи, люди різні. Ми вже 20 років ставимо у соціологічних опитуваннях питання про те, якими люди хочуть бачити відносини між Україною та Росією. Вже 20 років по Харківській області відповідь «Україна та Росія мають об’єднатись в єдину державу» підтримують постійно 15-17% респондентів. Це – немало. Але якщо подивитись віковий склад цієї групи, то це – люди старшого покоління, для яких характерна ностальгія за СРСР. Молодь дає інші відповіді. В Харківській області переважають орієнтації населення у бік Митного союзу. Але серед молоді до 30 років переважають орієнтації щодо укріплення відносин з Європейським Союзом. Тому однозначно оцінити настрої мешканців цілого регіону неможливо: є різне.

Куценко О.Д.: Ви ще раз підкреслили факт того, що Україна є багатоскладовим суспільством. Відмінності між соціальними групами – нормальний стан будь-якого складного суспільства. Справа у тому, наскільки такі відмінності приймають політичне значення та на їх основі мобілізуються політичні конфлікти, протиставлення.

   Поступной О.І. (к.філософ.н., доцент, Національний технічний університет «ХПІ»): Якщо ми хочемо розібратись у конфлікті, то ми маємо детально проаналізувати те, хто знаходиться за кожною зі сторін – які це соціальні групи, чого люди хочуть, що відстоюють, скільки таких людей. Ми як соціологи маємо вивчити кожну соціальну групу, яка бере участь на різних сторонах соціального протистояння, вивчити – чим занепокоєні ці групи, що вони хочуть. Слід вивчити усі протиріччя, які є між групами. Тоді для влади буде задача визначити те, як ставитись до кожної соціальної групи. Але є й спільні проблеми. Перш за все – соціально-економічні. Проте вони по-різному вирішуються для різних регіонів. Якщо для західної України одним з способів є полегшення візового режиму з ЄС, і це готові відстоювати відповідні соціальні групи; але для мешканців Сходу такий спосіб є сумнівним або таким, що містить загрози руйнації економічних зв’язків з РФ. Україна як «коромисло»: що краще одним регіонам, може нашкодити іншим. Це слід визнати. Наша реальність – це множина різних соціальних груп. Слід вирішувати ті суперечності, які можуть бути вирішені. І брати до уваги, рішати інтереси усіх великих соціальних груп на конкретних територіях держави, такі інтереси, які не суперечать інтересам цілісної України. Не може бути такого, що хтось «білий і пухнастий», а хтось «синій» і т.п. Це все – Україна. Окремо стоїть проблема федералізації, яку потрібно дуже фахово й зважено обговорити.

Куценко О.Д.: Україна не створила федеративний устрій за 23 роки. Про федералізацію слід вести мову за умов мирного стану в країні, коли можна зрозуміти те, якими мають бути регіони (землі), на основі чого їх виокремлювати. Це потребує всебічного наукового обґрунтування.  Федералізація тягне за собою конституційні зміни у парламенті, утворення двохпалатної парламентської системи. Все це може бути зроблено тільки у мирний час. А зараз – чи може щось робити соціологи, політологи для розв’язання кризової ситуації, зниження рівня агресії та збільшення взаємопорозуміння в суспільстві?

Кізілов О.І. (ХНУ ім.В.Каразіна): Казати про консолідацію в українському суспільстві – не зрозуміло, як. Але консолідація – це основа будь-яких суспільних процесів. В Україні абсолютно відсутнє розуміння того, куди рухатись країні, як і які соціально-економічні реформи проводити. Проблема України в тому, що вона дійсно різна і ми погано знаємо своє суспільство, його частки. В суспільстві дуже низька мобільність. У більшості відсутній власний досвід перебування в інших регіонах країни. Відсутній досвід поїздок за кордон. А, як відомо, саме така мобільність розширує «горизонти» особистості, змінює ідентичності. Тому більшість в суспільстві бере інформацію зі ЗМІ, тому нами так легко маніпулюють інші.

Куценко О.Д.: Так, ситуація, яку Україна має сьогодні, в значній мірі є зворотнім боком іммобільного, закритого (чи – напівзакритого) стану суспільства і домінування локальних ідентичностей в ньому, крізь призму яких «не видно» великої країни, не видно інших регіонів.

Філіпова О.А. (к.соціол.н., доцент, Харківський національний університет ім..В.Каразіна): Хочу продовжити розмову по міфи. В українському суспільстві дуже міфологізованою є масова свідомість. Ми живемо міфами. Але я хочу звернути увагу  на те, що зараз утворюються нові міфи. Нещодавно звертали увагу на те, як швидко путінська пропаганда охрестила всіх тих, хто був на Євромайдані «бендеровцями». Між тим ми не звертаємо увагу на те, що наша, українська пропаганда позначає усіх тих, хто живе на Донбасі, сепаратистами. Я не знаю, скільки там дійсно тих, хто є носієм сепаратистських настроїв. Майже півтора місяця нова київська влада майже повністю ігнорувала Схід України. Збурює те, що до недавнього часу майже усі репортажі на ТБ (зокрема – ТСН), які йшли із сходу країни, супроводжувались сарказмом, іронією, непрямими порівняннями з Близьким Сходом. Це утворювало нові міфи. Представники соціогуманітарних наук мають брати максимальну участь у тому, щоб такі міфи не відтворювались і знову не конструювались.

Наступне, на що хочу звернути увагу, це – проблема національної ідентичності, яка хвилює і західні й східні регіони. За 23 роки суверенної України не був створений цілісний проект української нації. Зараз він представлений лише фрагментарно, в окремих політичних заявках. І у навіть фрагментарному вигляді такого проекту немає гідного місця східній Україні. Я аналізувала реакції стосовно подій Помаранчевої революції 2004 року через інтерне. Мені цікаво було, зокрема, як харків’яне оцінюють ту ситуацію, у т.ч. велику площу у Харкові, яка була розділена на «жовто-блакитних» та «біло-голубих», я аналізувала дискусії, що виникали в інтернеті. І тоді помітила, що найбільший страх на той момент, який не подоланий і сьогодні, – це відсутність гідного місця для російськомовного населення в українському національному проекті. Це – питання про «справжність» і «не справжність» українців. Я вважаю, що, безумовно, економічні питання – дуже важливі. Але страх бути людиною не залученою рівноцінно з іншими до суспільства, бути людиною «другого сорту», - цей страх домінує. В цьому плані соціогуманітарії мають дуже серйозно працювати.

Саппа М.М. (д.соціол.н., професор, Харківський національний університет внутрішніх справ): В роботі Кононова І.Ф. дуже глибоко розкрита ментальність донбаських людей. Коли ми кажемо про Донбас – там дійсно живуть інші люди. Донбас поважає силу, а тому й агресивність там поширена. Характерна риса – це відданість патрону й повна «відв’язаність». Коли на Донбас приїхали БТР, то це було сприйнято як «хтось приїхав нас повчати». Народ на Донбасі, навіть без політичних поглядів, не сприймає такого, бо вони – «донбаські». Стосовно Криму. Я проводив довготривалий аналіз, який мене переконує, що немає типу людей «російськомовних». Є люди з «колоніальною ментальністю». У кримчан ментально залишалась столицею Москва, країна – Росія. Ментально вони залишались в іншій державі. Тому те, що відбулось в Криму – було очікуваним.

З приводу західної України. Популярною останнім часом стала фраза «Героям слава!». А чи є на сході й заході країни спільні герої? Героїв Сходу не приймає Захід, і навпаки.  Все ж таки, найбільш сприятливим до діалогу є Центр України, частково – Харків. А на Заході, як і на Сході -  свої герої. Але потрібно розмовляти, спілкуватись. І ми можемо давати поради з комунікації між різними регіонами та групами людей.

Рущенко І.П.: Ми Донбас ще повноцінно не почули. Ще у 1990-і роки Донбас повністю був взятий під контроль кримінальними угрупованнями.  Вони і зараз повністю тримають Донбас. Люди з автоматами – це їх люди, це – не випадкові люди, не просто мешканці регіону.

Філіпова О.А.: Ми не знаємо не тільки Донбас, ми не знаємо й Харків. Мова вже йшла про вікові відмінності, а якщо ще взяти професійні та інші відмінності. Харків не тільки місто науки, освіти., Як і Донбас, це також індустріальне місто в минулому, місто робітників. І численні проблеми «минулих» не вирішені. Потрібно сходити на гігантські в минулому заводи (як-то ХАЗ, завод імені Малишева тощо) – і відразу стає зрозумілим те, чому люди є проросійські налаштованими. Потрібно досконало вивчити ці численні й різні соціальні групи, різних представників соціальної структури, яких ми не знаємо.

Кізілов О.І.: Хочу звернути увагу на те, що Донецька та Луганська області – це маса невеликих міст та селищ міського типу з населенням 100-150 тисяч мешканців. Часто це міста, селища, які утворювались навколо одно-двох підприємств, шахт. І якщо підприємства зупиняються, то все зупиняється, місто вмирає. Це – величезна проблема для тих, хто вийшов з індустріальної цивілізації, такі міста, селища, люди стають загубленими. У великих містах знаходяться альтернативні способи виживання, підприємництво. В маленьких містах і селищах ситуація зовсім інша.

Мусієздов О.О. (к.соціол.н., доцент, Харківський національний університет ім..В.Каразіна): Ми маємо говорити про результати своїх досліджень. Якщо досліджень недостатньо, то необхідно звертатись й до громадянського суспільства за допомогою у проведенні досліджень. Яким чином говорити? Як правило, ми це робимо на конференціях, за допомогою публікаціях. Інший спосіб – за допомогою журналістів, що буде наближачи нас до публічної соціології. Потрібно соціологам постійно бути присутніми у медіа-сфері, поповнювати інформаційний простір результатами соціологічних досліджень.

Котуков О.А. (к.соціол.н., доцент, Харківський регіональний інститут державного управління Національної академії державного управління при Президентові України): У період 2004 - 2014 р. в Україні декілька разів змінювалася влада і ще більше – зовнішні вектори розвитку. Це не утворювало відчуття комфорту у населення різних регіонів країни, актуалізувало історично утворені підсвідомі страхи. У міру прискорення європейської та євроатлантичної інтеграції у мешканців Сходу збільшувалися страхи щодо вступу до НАТО та виникнення  баз Альянсу на території їхніх областей, у разі інтенсифікації відносин із Російською Федерацію у більшості мешканців Заходу виникали страхи відновлення колишнього СРСР. При чому, не дивлячись на недоліки у діяльності влади, ставлення до неї в багатьом зумовлювалося проголошеним вектором інтеграції. Виходячи із зазначеного, умовний «західник» В.Ющенко завжди мав більше довіри на Заході України, ніж умовний «східник» В.Янукович, і навпаки.

Саме тому революції 2004 та 2013-2014 років певною мірою стали реакцією на зміни вектору інтеграції України, підтримувалися країнами-членами НАТО та були негативно сприйняті значною кількістю населення Сходу України.

З кінця лютого 2014 року, з приходом нової «прозахідної влади», у мешканців Сходу, Донбасу виникло відчуття втрати хоча і поганої, але «своєї» влади, що спричинило актуалізацію старих страхів. І перші кроки нової влади, зокрема, відміна Верховної Радою України «мовного закону», кримінальний тиск на представників політичної еліти східних областей України та ін., також не принесли позитивних сподівань.

Для того, щоб вийти із такої ситуації глибокого дискомфорту, роздратування, страхів, які виникли у мешканців східних й, в значній мірі, південних областей України, сьогодні слід приймати нестандартні рішення.

Перше, потрібно інтенсифікувати і, можливо, інституціоналізувати діалог, обмін думками між представниками різних регіонів з нагальних політичних та економічних питань. Верховна Рада України, через втрату довіри, нажаль, сьогодні не може виступити у якості такого дискусійного майданчика.

Друге, результатом такого діалогу має стати продукування реальних документів, як-то, наприклад, Пакт національної згоди, Меморандум об’єднання суспільства. Такий документ має бути дуже стислим і містити  конкретні речі, що будуть об’єднувати усіх громадян країни, незалежно від місця проживання, соціального статусу тощо.

Третє, можливо, буде необхідно легалізувати дію такого документу на загальнонаціональному референдумі.

Задача соціологів у цьому разі – знайти спільні цінності та прагнення мешканців різних регіонів України та допомогти викласти їх на «папері».

Варто відзначити, що не дивлячись на історично закладені страхи, у українців є багато спільного. З соціологічних досліджень, які проводяться в Харківському регіональму інституті НАДУ при Президентові України починаючи з 1998 р., видно, що спільним для мещканців різних регіонів є небажання втратити роботу, турбота про стан здоров’я, про майбутнє своїх дітей, хвилювання про те, щоб не було війни. Також в усіх регіонах люди дуже стурбовані проблемами матеріального забезпечення своїх сімей. При чому на фоні негативного ставлення до центральної влади, порівняно високим є рівень довіри до представників місцевого самоврядування (селищних, сільских і дуже часто міських голів), скоріше позитивним, ніж негативним є ставлення до мешканців інших регіонів.  Це – той базис, навколо якого ми можемо будувати  спільну країну, це те, що виступає основою як для Сходу, так і для Заходу.  Якщо подібний документ, базові цінності, принципи – у вигляді Меморандуму, Пакту – будуть прийняті усім українським співтовариством, то Україна зможе піти вперед. Якщо ні, і певні цінності, вектори розвитку, будуть безапеляційно і авторитарно нав’язуватись владою суспільству – то майбутнє країни буде незрозумілим.

Мусієздов О.О.: Що є спільним для різних людей в українському суспільстві? – це є проблемою. Крім того, розрізняється й бачення шляхів вирішення проблем. Зокрема, сьогодні вже говорилось, що для Заходу України цінністю є незалежність країни, свобода; а для Сходу – економічний стан.  Частина людей орієнтується на те, чого вони здатні самі досягти. Інші вважають, що хтось їх має забезпечити необхідним. Одні покладаються на аргументи сили, інші – на можливості компромісу та вміння домовлятись.  Що класти в основу «спільного знаменника»? Проте потрібно шукати основу для спільності.

Куценко О.Д.: Може бути і негативна мобілізація, прийняття спільного на основі спільного відчуття загроз, ризиків. Але це – гірший варіант.

Кізілов О.І.: Ми не торкались сьогодні дуже конфліктогенного фактору – історії. Соціологам та історикам потрібно об’єднувати зусилля й займати більш активну професійну та життєву позицію.

Фісун О.А. (д.політол.н., професор, Харківський національний університет ім..В.Каразіна): Важливим моментом для розуміння того, куди рухатись, є умовне розміщення України у порівняльному контексті, бо те, що відбувається в країні – не є унікальною українською ситуацією. Ми знаємо низку подій в Африці, Латинській Америці, Азії, які окремими фрагментами повторюються в сучасних українських подіях. Тому потрібно, враховуючи досвід такого контексту, переосмислити проект нації, який функціонує зараз. Ті концептуальні основи, які були закладені у розбудову української держави, ґрунтувались на відтворенні клієнтельно-патронажних відносин, інститутів домовленостей еліт. В основі цього є уявлення про формування нації та держави.  Є дослідження професора Колумбійського університету А.Степана, який доводить, що існують різні траєкторії формування держав. І необов’язково ми маємо повторювати досвід траєкторій, які засновані на гомогенізації нації. У виступі О.Д.Куценко наводились дані про відмінності різних регіонів. Окрім цих відмінностей існує багато інших: вікових, професійних, поколінних тощо. Що означають такі відмінності? Чи означають вони те, що ми не можемо жити  водній державі?  Такі відмінності можуть стати здобутком суспільства, держави.  Ми маємо думати про те, як жити разом.  Однією з можливих траєкторій формування держави у післявоєнний період, постколоніальних траєкторій є формування систем, які засновуються не на гомогенізації, а на гетерогенності. Проект  нації, який, зокрема, втілювався у Франції, був заснований на єдності політичної та культурної ідентичності.  Післявоєнними націями у ХХ столітті відпрацьований шлях, який заклав гетерогенність у функціонування самих інститутів держави та суспільства. Очевидно, що Україна не може існувати як гомогенна класична нація-держава.  А може існувати як система государства-нації (за визначенням А.Степана), як політична нація. Як це зробити? Зараз в політичних науках розробляється теорія спільної влади різних груп, є цікавий напрямок інституціонального дизайну. Все це добре розроблено і може бути запропоновано для обговорення соціологами, політологами, суспільствознавцями.

Сорока Ю.Г. (д.соціол.н., доцент, Харківський національний університет ім..В.Каразіна):  Відповідаючи на питання про те, що мають робити соціологи, я хочу звернути увагу на наступне. Соціологи не мають протиставляти власну професійну ідентичність іншим ідентичностям. Окрім того, що ми є соціологами, ми також є звичайними людьми. Нашу професійну ідентичність потрібно «розімкнути». І ми свої знання про соціальне, суспільство маємо розповсюджувати не тільки на конференціях, коли нас слухають інші 30-40 соціологів, але й в соціальних мережах, фейсбуці. Є декілька тем, розповсюдження яких є важливим. По-перше, це тема відмінностей. На основі відмінностей можуть утворюватись нерівності. Відмінності між Сходом та Заходом України сконструйовано не без участі соціологів. Такі відмінності набувають легітимного статусу і сприймаються багатьма у поляризованому вигляді, який руйнує об’ємність статусів, соціальних відносин. 

 

Філіпова О.А.: Хочу повернутись до питання: що можуть робити соціологи? Як соціологам вийти за межі соціологічної спільноти? Вже звучала думка про те, що має бути налагоджена взаємодія між соціологами та журналістами. Але це – один з шляхів, причому, достатньо складний, приймаючи до увагу ситуацію із журналістикою в цілому в країні.  Соціологи мають не тільки проводити дослідження. Але й активно залучатись до соціально-культурної експертизи, становитись експертами. Для кого? Є доволі утопічна думка про те, що таку ідею ми маємо культивувати серед представників обласних адміністрацій. Інша пропозиція – звернути уваги на нові громадські об’єднання. Наприклад – Харківський Громадянський форум як новий формат громадянської активності, в якій є і місце соціологам.  Як би це банально не звучало, але соціологи мають йти «в народ».  В який спосіб? Через ЗМІ, через проведення консультацій. Йти в народ. Пояснювати. Проводити публічні діалоги та консультації.

Илья Кононов, доктор социологических наук, профессор, Луганский национальный университет имени Тараса Шевченко

Сбой государственности в Украине». Есть ли дорога в достойное будущее?

Положение в Украине в целом и на ее Востоке в частности можно определить как архикритическое. И дело не просто во внешней агрессии. Собственные граждане становятся на пути движения украинских войск. Жители Славянка и Краматорска прикрывают своими телами захватчиков административных зданий. Жители села Райгородка Новоайдарского района Луганской области пилят деревья и заваливают ими дорогу перед колонной украинской воинской части. Сбой дает само чувство государственности. Сама идентичность людей как украинских граждан оказывается в кризисном состоянии. Со времен Конфуция известно, что, как говорил этот древнекитайский мудрец, «смерти издревле никто не может избежать. Когда ж народ не верит, то не устоять» (Конфуций. Луньюй. Изречения / Перевод И. И. Семененко – М: ЭКСМО-Пресс, 2000. – С. 119).

«Когда народ не верит - не устоять…»

В ситуации, когда чувство коллективной принадлежности существенно поколеблено, полезной становится научная рефлексия. Она сразу не вернет чувства «Мы», но позволит понять, как оно разрушалось, как одна часть народа стала «неровно дышать» по отношению к другой.

Научный анализ не следует путать с божественным откровением. Он – всегда результат индивидуального усилия,  а поэтому всегда неполный. Его всегда можно опровергнуть. Но другого выхода нет. И в дальнейшем я буду говорить исключительно от себя, не представляя какие-либо государственные структуры, политические партии, могущественные организации и пр. Я попробую отличать то, что научным образом установлено мной или другими учеными от своих умозаключений и прогнозов. Я буду говорить как социолог и гражданин. Гражданин Украины. Мне не безразлична страна, в которой я родился и вырос, в которой плохо или хорошо складывалась моя карьера. Страна – это не государство и тем более не политическая группировка, которая сейчас имеет власть в этом государстве. Поэтому я не могу быть абсолютно бесстрастным в своих рассуждениях. Но я попытаюсь отделять свои эмоции от научных умозаключений.

Почему значительное число украинских граждан утратило доверие к власти?

Ответ на этот вопрос прост. Одним словом он звучит: Майдан. Понимаю, что могу быть непонятым и непонятым жестоко. Сейчас все, что связано с Майданом, глорифицируется властью. Это и понятно, ибо тем самым легитимизируется господство нынешней правящей группы нашего политического класса. Я уже слышу выкрики возмущения кощунством и аппеляции к Небесной сотне. Так было на заседании украинского парламента 16 апреля 2014 г., когда решался вопрос о лишении депутатских полномочий Вадима Колесниченко (http://24tv.ua/home/showSingleNews.do?rada_so_vtoroy_popitki_lishili_kol...). У меня к таким патетическим выступающим возникает встречный вопрос: «А вы не были в числе тех, кто послал эту сотню людей на небо?» 

Но продолжим рассуждать рационально. Майдан как форма политической борьбы был впервые у нас опробован в 2004 году. Не буду сейчас углубляться в эту историю. В наших культурных условиях эта форма борьбы представляла из себя помесь черной рады (думаю, она всем образованным гражданам Украины известна из одноименного замечательного исторического романа Пантелеймона Кулиша) и некоего молодежного фестиваля. Как и на исторической черной раде 1663 г. появляются свои демагоги из старшины, которые, опираясь на квазипрямую демократию, пытаются решить вопрос о власти в свою пользу. При этом они эксплуатируют реальное недовольство простых людей. Но как на молодежном фестивале ставится сцена, играет музыка, выступают певцы. Певица Руслана выкрикивает, подогревая молодежь, свое знаменитое: «Хто не скаче, той москаль!» и т.д. Создается суггестивная атмосфера, рассчитанная на внушение, на формирование общего чувства и готовности на все ради неких целей. Целей, не для всех понятных, но предполагаемо «высоких».

Лишне говорить, что майданная форма участия далека от стандартов современной демократии. Демократия – это процедура, а майдан предполагает постоянное изменение правил во время самой игры. Остается неизменным только цель. Цель, которую нужно достигнуть любой ценой. В принципе, это может быть и благородная цель. Но, чаще всего, таким способом стремятся достигнуть каких-то партикулярных целей. Любая социальная группа, любая партия, проиграв в демократических соревнованиях, может все отыграть, собрав майдан. Ни к чему, кроме хаотизации общественной жизни, это не ведет.

Призрак Майдана начал витать над нашей страной вовсе не осенью прошлого года. Он ее не оставлял с момента победы Виктора Януковича на президентских выборах. 3 декабря 2010 года был ликвидирован палаточный городок в центре Киева, который возник в ходе акций протеста предпринимателей против норм Налогового кодекса (http://tsn.ua/ukrayina/noviy-maydan-pidpriyemci-povstali-proti-podatkovogo-kodeksu.html). Май 2013 года был ознаменован антифашистскими митингами, организованными по всей стране Партией регионов. На них свозились бюджетники со всех мест. Но участникам не была понятной направленность мероприятий. Проводились они в старой комсомольской манере и вызывали насмешки. Участники шутили: «Антифашистский митинг состоялся. Теперь нужно назначить кого-то фашистом». Репетицией событий осени – зимы 2013 – 2014 г. стали события в райцентре Николаевской области Врадиевке. Народное возмущение против произвола милиции вылилось вначале в стихийный массовый протест, который затем попытались возглавить оппозиционные на тот момент политические силы (http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D1%80%D0%BE%D1%82%D0%B5%D1%81%D1%82%D1%8B_%D0%B2%D0%BE_%D0%92%D1%80%D0%B0%D0%B4%D0%B8%D0%B5%D0%B2%D0%BA%D0%B5).

Клептократический режим Януковича адекватно прореагировать на ситуацию не мог. Сложно сказать почему. Видимо, полагались на то, что народ можно во внимание не принимать. Простые люди пассивны и трусливы, а с остальными справимся. В целом аналитическими способностями служаки этого режима, видимо, не отличались. Но они хотели перехитрить своих оппонентов. Виктора Януковича решили сделать великим евроинтегратором.

Интересно понять, почему бывшая власть пошла на этот шаг. Видимо, она понимала, что оппозиция будет стремиться к власти любой ценой. И я думаю, что здесь аналитики прошлого режима были недалеки от истины. Оппозиция не собиралась проигрывать Януковичу еще раз. Это для нее было просто смертельно опасно. Вся Украина постепенно превращалась в акционерное предприятие «Семья». Из него исключались даже некоторые старые приближенные к Виктору Федоровичу олигархи. Но, увы! Оппозиция понимала, что одолеть демократическим путем В. Януковича она не сможет. Дело не в том, что регионалы обязательно бы фальсифицировали выборы. Конечно, использовался бы административный ресурс. Это, к сожалению, привычная практика. Но все социологические данные свидетельствовали в пользу того, что рейтинги оппозиционеров падают (http://galinfo.com.ua/news/143047.html).  Однако, и тогдашняя партия власти не могла рассчитывать на гарантированную победу своего кандидата (http://tyzhden.ua/News/90885). Думаю, проблема выборов 2015 стала кошмаром для всего украинского политикума. Каждая из сторон пыталась найти и использовать свои шансы. У политтехнологов В. Януковича возникла иллюзия, что союз с Европой может продлить господство их патрона. Во всяком случае, он должен был выбить козыри из рук оппонентов и лишить их помощи со стороны Запада. Ну, а без этой помощи никакого захвата власти не было бы.

О перипетиях борьбы говорить не буду. Я постоянно о них писал. Главное, что  в этой борьбе группа, которая любит, когда  ее называют «политической элитой», совсем утратила какие-либо способности к согласованию интересов в правящем классе. Противоречия возникают внутри правящих классов любых стран. Однако, устойчивостью отличаются те из них, где выработаны механизмы разрешения этих противоречий через согласование интересов. Например, в США дальновидные представители правящего класса создали множество подобных неправительственных организаций. Сейчас они уже выполняют роль выработки решений для всей мировой элиты. Это, скажем, Совет по международным отношениям (Сouncil on foreign relations  - http://www.cfr.org/about/), издающий известный во всем мире журнал «Foreign Affairs». Есть Бильдербергский  клуб (http://ru.wikipedia.org/wiki/%d0%91%d0%b8%d0%bb%d1%8c%d0%b4%d0%b5%d1%80%d0%b1%d0%b5%d1%80%d0%b3%d1%81%d0%ba%d0%b8%d0%b9_%d0%ba%d0%bb%d1%83%d0%b1).  Я  не даю сейчас оценок этим организациям. Безусловно, они ориентированы на групповые интересы самых богатых людей мира. Но о них у нас пишут исключительно с конспирологических позиций. Образцом для этого стало сочинение англичанина Джона Колемана «Комитет 300. Тайны мирового правительства» (http://www.vselprav.org/library/couleman.htm). Способность таких неправительственных организаций к согласованию интересов внутри элиты остается за пределами внимания пишущих. Опять повторюсь: эти интересы можно согласовывать и во вред большинству. Но, тем не менее, исходя из реальностей политической жизни, инструменты подобного согласования должна иметь любая страна. Если их нет, то элита дробиться на враждующие клики, которые к тому же становятся представителями иностранного влияния.

Украинский политический класс в 2013 году начал внутреннюю борьбу, не соблюдая никаких правил. Разгон студентов 30 ноября., силовое противостояние 1 декабря, снос памятника Ленину в Киеве и каннибальский ритуал его расчленения, законы против гражданского общества, принятые с нарушением процедуры проправительственным большинством в парламенте 16 января в «угарный четверг» (http://www.ostro.org/lugansk/politics/articles/435391/), коктейли Молотова во время противостояния на улице Грушевского, а далее -  везде. И так - вплоть до соглашений 21 февраля, до их срыва и бегства Виктора Януковича. Все эти события демонстрировали, что и власть, и оппозиция  делают ставку  лишь на то, чтобы обыграть партнера. Причем, обыграть любой ценой.

Это поведение украинского правящего класса и разрушило доверие у большинства граждан нашего государства к политической реальности. Этого мало. У людей исчезло доверие к повседневности. Американский социолог Гарольд Гарфинкель доказал, что поведением простых людей в обычной жизни руководят фоновые ожидания. Они должны свидетельствовать, что ее строй в своей основе моральный. Только тогда повседневная жизнь возможна. Он писал: «…Возможность общего понимания состоит не в демонстрируемых мерах разделенных знаний социальной структуры, а в характере действий, совершаемых согласно ожиданиям повседневной жизни как моральной» (Гарфинкель Г. Исследования по этнометодологии. – СПб: Питер, 2007. – С. 64). Без такого базового доверия сама ткань социальной жизни начинает расползаться. Этого и добился правящий в Украине класс.

«Геополитические интересы и ничего личного»

Одного желания оппозиционных фракций украинского правящего класса для возникновения острого политического кризиса в стране было недостаточно.

 Здесь был задействован очень мощный фактор внешнего влияния. Украинский кризис необходимо рассматривать в контексте мировой геополитической игры, в которую были втянуты основные политические игроки современности.

Геополитические игры ведутся столько, сколько на нашей планете существуют государства, между которыми складываются межгосударственные отношения. Но то положение мировой геополитической ситуации, которое затронуло всех граждан Украины, начало складываться вокруг Ближневосточного региона где-то с 2011 года, когда в Сирии начались массовые протесты против правительства Башара Асада (о сирийском конфликте http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D1%80%D0%B0%D0%B6%D0%B4%D0%B0%D0%BD%D1%81%D0%BA%D0%B0%D1%8F_%D0%B2%D0%BE%D0%B9%D0%BD%D0%B0_%D0%B2_%D0%A1%D0%B8%D1%80%D0%B8%D0%B8). Конфликт этот имеет очень давние корни. Сирия пять лет переживала засуху и неурожай. Её города переполнились беженцами из Ирака. Старое недовольство суннитского большинства правлением алавитского меньшинства легло на почву недовольства ростом безработицы, коррупцией и отсутствием политических свобод. Первоначально мирные протесты вылились в открытую гражданскую войну. Этот конфликт интернационализировался. На стороне правительственных войск воюют бойцы из иранского Корпуса  стражей исламской революции, представители ливанской шиитской организации «Хезболла». На международной арене правительство Башара Асада поддерживают Россия и Китай. Против военного вмешательства в сирийскую гражданскую войну выступают страны группы БРИКС, куда кроме России и Китая, входят Индия, ЮАР и Бразилия. Оппозиция постепенно наполнилась разнообразными исламистскими группировками от умеренных до экстремистского характера, включительно со связанными с «Аль-Каидой». Оппозиционные силы поддерживают США, Великобритания, большинство стран ЕС, Саудовская Аравия и др.

Здесь неуместно излагать историю сирийской гражданской войны. Главным для нас является то, что в Сирии столкнулись интересы России и США. В сирийском конфликте Россия впервые с 1991 года откровенно обыграла американцев. Поворотным моментом стало дело о применении сирийской армией 5 августа 2013 года химического оружия в пригороде Дамаска против мирных граждан. Дело шло к массированному вмешательству объединенного Запада в сирийский конфликт на стороне оппозиции. России удалось дипломатическим путем отвести эту угрозу и положить начало процессу уничтожению химического оружия в Сирии. С этого времени военная удача начала склоняться в сторону правительственных войск. Возле берегов Сирии находится группировка боевых кораблей российского флота. У России была военная база в сирийском Тартусе, но из-за опасности ее персонал был эвакуирован в июне – июле 2013 г. В случае победы правительственных войск в гражданской войне позиции России в этой части Средиземноморья возрастут. Понимая это, некоторые ближневосточные руководители начали налаживать отношения с Москвой, что еще больше повышало ее ставки в геополитической игре.

США сделали ответный ход через Украину. Конечно, не все так просто. Соединенные Штаты и их европейские союзники в Украине преследовали множество целей. Но в данном случае я остановлюсь на геополитической составляющей событий. США и ЕС не могли доверять В. Януковичу и «Семье» даже когда они перехватывали знамя евроинтеграции у своих оппонентов. Для западных союзников Янукович был ненадежным партнером, который в силу интересов своей группировки мог менять геополитические ориентации.

В 2013 г. возникло взаимопонимание между западными странами и украинской оппозицией. Оппозиция готовилась к решительному столкновению с режимом Партии регионов. Опробовались новые методы борьбы. Скажем, на Луганщине трудовое движение «Солидарность» во главе с Константином Ильченко осуществляло «общественные аресты» директоров шахт.

Процесс подготовки к восстанию был одновременно и процессом сдвига украинской оппозиции вправо. Были реализованы такие проекты, как объединение разрозненных организаций, занимающих позиции правее «Свободы», в «Правый сектор». Производились тренировки бойцов этих структур. Но подпольная деятельность открывает перспективы для возникновения двойных и тройных агентов, так как является средой деятельности разнообразных иностранных спецслужб. В силу отсутствия информации я об этом писать не буду. Скажу только, что проектные образования типа «Правого сектора» или «Спільної справи» будут представлять проблему и для нынешнего правительства, и для всех последующих. Джинна легко выпустить из бутылки, но загнать назад – очень трудно.

«Россия переиграла саму себя…»

В ходе противостояния в Киеве оппозиционные силы победили. Россия этот факт восприняла как собственное поражение и начала искать свой ход в геополитической игре. Им стала аннексия Крыма. Возможно, к такому шагу В. Путина толкнули опасения за судьбы своей военно-морской базы в Севастополе и угроза появления баз НАТО на полуострове. Думаю, что такое предположение не лишено права на существование. Однако, с аннексии Крыма ситуация радикально изменилась.

Россия переиграла саму себя. Пока борьба велась вокруг Сирии, ее позиции выглядели миротворческими. Но вмиг Россия стала страной, первой с 1945 г. совершившей аннексию в Европе. Ссылки В.Путина на Косово не выдерживают никакой критики. Во-первых, Косово не лучший образец решения конфликта. Косово – один из тревожных симптомов разрушения мирового порядка. Но, во-вторых, и в Косово речь шла об отделении и провозглашении самостоятельного государства. В случае Крыма осуществлялась самая настоящая аннексия. Перед мировым сообществом это ставило дилемму. Или признать слом мирового порядка и всем пойти путем России, или изолировать нарушителя и превратить Россию в страну-мирового изгоя. Судя по событиям, которые разворачиваются в апреле на Востоке Украины, высшее руководство России радикальных выводов не сделало и не поняло, перед каким вызовом оказалось. И если продолжить рассуждать в терминах геополитической игры, то Россия продолжает втягиваться в ловушку. Её вмешательство в украинские дела готовит общественное мнение мира к тому, чтобы страны центра мировой капиталистической системы начали процесс медленной изоляции России. Некоторые российские интеллектуалы даже радуются санкциям, думая, что они не будут суровыми, но сплотят российское общество и будут способствовать модернизации российской экономики. Действительно, западные страны не будут реализовывать планы изоляции России быстро. Там у западных компаний много активов и интересов. Но постепенно сотрудничество будет сворачиваться. Россия будет отторгнута от мировой науки, от мировой финансовой системы, от культурных обменов. В условиях глобализации – это очень дорогая цена за присоединение Крыма. К тому же, никакой надобности в таком присоединении не было, ведь российские компании и российское государство имели на полуострове все, что хотели. И при этом могли ничего не вкладывать в его инфраструктуру.

Судя по событиям, российские стратеги не понимают, что их действия стали катализатором для принятия западной элитой очень важных решений о будущем. К этим решениям ее уже давно подталкивало недовольство слишком большой зависимостью от российских нефти и газа. С этого времени, вероятно, западный мир возьмет курс на создание неуглеродной экономики. Будет стимулироваться переход к электромобилям, к возобновляемым источникам энергии, к нанотехнологиям и т.д. Россия останется в рамках прошлого технологического уклада. Просчет В. Путина станет преступлением перед собственной страной.

 Путин как «промоутер украинского национализма»

Владимир Путин сделал то, чего сами украинские националисты всех оттенков никогда бы не добились.

 Он поставил Россию по отношении к Украине в объективную ситуацию агрессора. Тем самым он перечеркнул как возможный вариант геополитической ориентации нашей страны евразийскую интеграцию. Для Украины при всех правительствах, видимо, этот вариант закрыт.

Я противник безальтернативности. Всегда существуют варианты действий и их нужно принимать во внимание. Вот и сейчас Украина может выбрать статус нейтральной страны. С моей точки зрения, это был бы для неё лучший вариант. Нам важно было бы сосредоточиться на себе, на повышении собственного благосостояния. Нам нужно стать богаче и развитее. Мне лично очень нравиться исторический опыт Швейцарии. Я был бы рад, если бы Украина стала своеобразной восточноевропейской Швейцарией – страной наиболее свободной среди своих соседей, страной развитой и экологичеки ориентированной. Но, боюсь, что этот вариант теряет шансы на реализацию. В. Путин просто стимулирует сближение Украины с НАТО и ЕС.

Последствия недальновидных действий правящего класса России могут быть еще более далеко идущими. Наши страны составляют одну цивилизационную систему, куда входит еще и Беларусь. Вопрос о цивилизациях, их сущности и границах – один из наиболее сложных в науке. К тому же в последние десятилетия он изрядно идеологизирован. Но отвлекаясь от спорных вопросов, можно говорить о рыхлой православной цивилизационной системе, границ которой простираются от песков Эфиопии до Тихого океана. В рамках этого культуного круга народов выделяется такая ядерная структура как восточнославянская цивилизационная система. Я собственно только о ней сейчас и веду речь. Она существует как совокупность народов, разделяющих некую ценностную систему, укорененную в православии. Цивилизационное единство не предполагает обязательного политического единства. Более того, в некоторые периоды развития полезным является цивилизационная полиархия (множество политических центров). Такое состояние стимулирует соревновательность и и тем самым развитие. Так вот. Нынешние действия России ставят под вопрос внутрицивилизационные связи. В рамках восточнославянской цивилизационной системы появится альтернативный России центр политического притяжения. Им станет Украина. Нынешняя правящая группа в России даже кичится тем, что они не бояться никаких вызовов. Но за изоляцию, которая всегда заканчивалась для России трагически, будут расплачиваться их наследники. Вряд ли они скажут своим предшественникам слова благодарности.

Протестное движение на Востоке  и будущее страны

Сложность положения в Украине обусловлена не только вмешательством России.

Пока в стране только один орган высшей власти может быть охарактеризован как легитимный – это Верховная Рада. Но и там баланс сил уже не отражает ситуации в обществе.

Легитимность Кабинета Министров является производной от легитимности Верховной Рады. Но и эта недостаточная легитимность была подпорчена некоторыми назначениями. Ну что за министр из Булатова Дмитрия Сергеевича, 1978 года рождения и т.д.? Кому пришла в голову идея дать ему Министерство по делам молодежи и спорта? И это при том шлейфе вопросов, который тянется за этим деятелем. Такие вопросы можно поставить не только по этому министру.

В эйфории первых дней после победы новое провластное большинство в Верховной Раде проявило себя как мстительное и недальновидное. Затормозили акты мести только развернувшиеся протесты на Востоке. Они были обусловлены вовсе не выступлениями Ирины Фарион, но ее образ, как и образ Олега Тягнибока возникают в сознании жителей Донбасса, Харьковской или Одесской областей, когда они задумываются о будущем. Не меньшее, если не большее влияние оказывает «Правый сектор».

Люди наемного труда не представлены в парламенте страны, их, как и представителей научной интеллигенции, нет в правительстве. Как нынешняя власть будет в этих условиях реализовывать общенациональные интересы? Как только исчезнет фактор внешней агрессии, который на время сплотил украинцев, этот вопрос встанет в полный рост. И лучше не повторять ошибок предшественников, монополизируя власть. Не теряя времени нужно брать курс на создание правительства национального примирения.

Что же в этой ситуации делать, на что ориентироваться простым гражданам страны? Начнем с легитимности власти. Во-первых, недостаточной легитимностью характеризуется не только нынешняя власть. Прошлая власть, лично В. Янукович легитимность утратили вовсе. Для президента недопустимо себя вести так, как наш беглец. Должность президента такова, что защищая конституционный порядок, человек, занимающий этот пост, должен быть готов умереть. Человеком чести был президент Чили Сальвадор Альенде, умерший с автоматом в руках, отражая наступление путчистов. Президент Янукович предпочел бежать. Открывшиеся размеры хищений – это еще один фактор лишения его легитимности. Поэтому совершенно бесперспективно ставить вопрос о переигрывании ситуации и возвращении к положению 21 февраля, как это делают российские высокопоставленные чиновники.

Сейчас, после общенациональной трагедии, мы должны применить принцип «в силу сложившихся обстоятельств». Нужно поддержать государственнически мыслящих и действующих людей в высших органах власти. В частности, того же Александра Турчинова, те его начинания, которые идут на пользу стране. В целом рядовым гражданам нужно понять, что бороться за свои права можно и нужно, но не следует посягать на основополагающие общественные институты. Опыт Майдана должен нас научить, что расшатать государство мы можем, но рушащееся государство погребет и нас под обломками. В государстве должны быть немедленно ликвидированы все незаконные военные формирования. Все фашизоидные структуры должны быть объявлены вне закона.

Некоторые думают, что выход в переходе тех или иных регионов под руку России. Мол, Крым показал пример. Во-первых, не думаю, что аннексия Крыма – это решенный навсегда вопрос. Мировое сообщество ее не признает. Неважно, сколько пройдет времени, но юридическая несправедливость должна будет исправлена. Во-вторых, хочу обратить внимание на опыт Приднестровья. Там тоже были основания для протестов и отстаивания своих прав. Но дальнейшие действия руководителей этих протестов привели к образованию серой зоны в политическом пространстве Восточной Европы. Изолированный политический анклав превратился  в резервуар контрабанды, где жители пребывают в постоянной неуверенности. Если в Донбассе будет образовано квазигосударство, пусть даже с гордым названием Донецкая народная республика, то его в лучшем ожидает судьба Приднестровья. А это означает, что развития нам не видеть многие десятилетия.

Если мы хотим быть успешными на своей земле, то мы должны отстоять единство и независимость своей страны. Это не должно обсуждаться. Эти ценности и должны быть основой ценностного единства. Не нам нужна не просто единая и независимая Украина. Нам необходима Украина, которая даст перспективу для большинства своих граждан. Вот о модели такой страны и нужно сейчас думать.

Шагом к этому должна стать конституционная реформа, референдум по основным принципам которой должен пройти вместе с президентскими выборами. Мы должны в связи с этим табу с обсуждения темы федерализма. Сейчас во властном дискурсе его приравняли к сепаратизму. Это – вредно для развития страны. Федерация может прочнее связать Украину, чем унитаризм. Федерализм – это территориальное выражение демократии. Его не может заменить расширение прав территориальных громад, которое не может обеспечить соблюдение прав и учет интересов регионов.

Федерализм предполагает двухпалатный парламент. Кроме этого, все законодательные инициативы, затрагивающие коренные интересы региональных обществ должны проходить процедуру согласования с региональными советами. Хороший опыт в этом плане дает Канада.

Федерализм предполагает отказ от принципа «титульная нация и национальные меньшинства». Для Украины он самоубийственный.

Федерализм позволит снизить накал выборной борьбы на общенациональном уровне. Возможно, он откроет путь к созданию неправительственных структур, в рамках которых элитные группы будет согласовывать свои интересы.

Особо следует сказать об одном, распространенном и у нас в стране, и за рубежом, возражении против федерализации Украины. Якобы, оно облегчит снятие ренты с территорий местными главами клиентельных групп. Поэтому, дескать, за федерализацию и выступают представители Партии регионов. Об этом недавно писал в Financial Times долго работавший в Луганске британский эксперт Данкен Литч. Я думаю, что в условиях унитарности рента для представителей бизнеса получается более тяжелой, ведь она перераспределяется по чиновничьей иерархии до самого верха. Но нужно вообще отходить от модели государства-хищника, чьи чиновники высасывают все соки из общественного организма.

Но дело этим не может ограничиться. По действующей Конституции Украины (ст.1) Украина –  это социальное государство. В соответствии с этой конституционной нормой необходимо изменить социальное законодательство. В стране не должно быть теневой занятости, оплаты труда ниже прожиточного минимума. Профсоюзы должны получить контрольные права на предприятиях, независимо от форм собственности. В целом для страны нужен «левый поворот».